Результати
міжнародного розслідування розстрілів військовополонених у концтаборах
НКВС на території УРСР оприлюднили на прес-конференції голова київського
«Меморіалу» імені Василя Стуса Роман Круцик та головний редактор
журналу «Музеї України» Віктор Тригуб. Аналіз знайдених документів і
свідчень очевидців підтверджує висновок: Катинь —це не просто
географічна назва. Це — страхітливе масове явище людиноненависницької
політики тоталітарного режиму. Режиму, який перетворив благодатну
українську землю на величезну могилу...
Після таємного поділу Східної Європи між гітлерівською Німеччиною і
сталінським СРСР до радянського полону потрапили десятки тисяч польських
військовослужбовців. Спеціально для їх утримання було створено
Управління НКВС з кількома таборами. Три з них — Путивльський,
Козельщинський і Старобільський — облаштували в УРСР: в Сумській,
Полтавській та Ворошиловградській областях. Для більшої «рентабельності»
використали територію та будівлі трьох монастирів.
У червні 1941 року до поляків «підселили» депортованих із країн
Балтії та заарештованих глав сімейств з Молдавії. Загалом до цих
концтаборів відправили 17710 осіб.
Встановлено, що з початком війни евакуювали лише 6503
полонених. Доля решти невідома: є всі підстави підозрювати найгірше,
адже в перші тижні лише в тюрмах на території України розстріляли майже
дев’ять тисяч арештантів.
Нещасних бранців тоді утилізовували, як непотріб: ешелони
призначалися для вивезення партгоспактиву та працівників стратегічних
об’єктів.
Торік колишній співробітник Генпрокуратури Володимир Бровко,
захопившись історією, почав досліджувати минуле найбільших українських
монастирів. Так натрапив на факт існування не відомих досі громадськості
таборів. Заглибившись у тему, переконався, що в них відбувалися масові
розстріли бранців. Згодом до пошуків приєдналася команда журналу «Музеї
України». Зокрема, з розповідей старожилів їм вдалося дізнатися, що
поляків та молдаван знищували у старому глинищі пана Ситника поблизу
Козельщини. Перед відходом Червоної Армії місце злочину зачистили, стіни
монастиря підірвали.
Про виявлені факти дослідники повідомили у відповідні державні
інстанції, але не одержали звідти навіть формальної відписки.
Зневірившись у підтримці вітчизняних владних інституцій, звернулися до
посольств постраждалих країн. Нині здійснюються дипломатичні кроки для
здобуття документальної інформації у закритих для українських пошуковців
архівах Росії. Принаймні про те, що ця тема на контролі урядів
іноземних країн, свідчить присутність на прес-конференції представників
кількох посольств. Вони підтримали ініціативу українських громадських
активістів — створити в Путивлі, Козельщині та Старобільську міжнародні
меморіальні центри на кшталт тих, що діють у Катині чи Освенціму.
Роман Круцик стверджує, що таємних поховань в Україні дуже багато. На
жаль, створена 1996 року ще урядом Павла Лазаренка Державна міжвідомча
комісія із вшанування жертв війни і політичних репресій, яка
фінансується з держбюджету і має структури в кожній області, за його
словами, виявляє не просто цілковиту байдужість до пошуків жертв
радянських концтаборів, а й гальмує те, що викривають громадські
організації. Державний орган проявляє найбільший цинізм, поділяючи
жертви на категорії...
Голова київського «Меморіалу» переконаний, що навіть за всього
спротиву «нащадків Берії» розкривати злочини, які, згідно з міжнародним
правом, не мають терміну давності, можливо. Просто потрібна воля держави
— юридично визнати встановлені факти. Звичайно, багато архівних
матеріалів знищено ще на початку перебудови, коли кожний відкритий
епізод тоталітарного минулого здетоновував вибухом Народних фронтів у
тодішніх радянських республіках, але все-таки пласт таємних документів
зберігся. Пан Круцик зачитав для прикладу звіт начальника Волинської
тюрми, в якому той рапортує про успішне виконання операції — розстріл
в’язнів та застосовані методи пришвидшеного розкладання трупів. Такі
страхітливі рапорти —прямий доказ скоєних злочинів, мабуть, недаремно
нині поборники принципу «забуттю підлягає» затято намагаються
«оптимізувати» архівні сховища знищенням надзвичайно важливих документів
та закриттям до них доступу.
...Останки розстріляних гасили вапном. Архіви — зачисткою доказів.
Залишається пам’ять. І громадянське сумління. Історію не «погашено»...
