Криворізька сторінка Катинської трагедії.

           Жахлива загибель президента Польщі Леха Качинського 10 квітня 2010 року під Смоленськом, змусила знову весь світ, ще раз згадати про лиховісну Катинь, - місцевість під російським містом Смоленськом, яка стало символом сталінських злочинів проти польської еліти. Трагедія яка розігралася тоді в 1940 році, де загинуло близько 15 тисяч польських полонених, фактично стала результатом розв’язаної війни двома агресорами проти Польщі – Гітлерівською Німеччиною, яка напала на Польщу 1 вересня  1939 та  Радянським Союзом. Коли згідно союзницьких зобов’язань, закріплених  таємними домовленостями  пакту Молотова – Ріббентропа, Сталін 17 вересня того ж  року відправив  Червону Армію у  «визвольний» похід на землі Західної України та Західної Білорусі. Тим самим вдаривши полякам у спину, які героїчно чинили опір фашистському агресору. На що поляки просто не сподівалися тому і не чинили великого спротиву червоним. В наслідку чого на територіях приєднаних областей Західної України та Білорусі, опинилося близько 300 тисяч польських солдат і офіцерів. Близько 170 тисяч польських вояків  або повернулися додому, або, сподіваючись продовжити боротьбу з Німеччиною, пробивалися через кордони Литви, Угорщини, Румунії,  на захід  до Франції.

    Близько 130 тисяч польських вояків виконали наказ свого командування - склали зброю перед Червоною армією і особливими загонами НКВД.

     Заздалегідь плануючи «визвольний» похід, у відомстві Лаврентія Берії було створене  Управління в справах військовополонених (УСВ), яке очолив старший майор держбезпеки Павло Сопруненко (в Польщі зараз Павла Сопруненка вважають одним з винуватців Катинської трагедії -В.Д)  

     Ті, хто на думку НКВД являв собою найбільшу небезпеку для радянської влади, незабаром опинилися,  хто на Соловках, хто в Сибіру, а хто потрапив на Луб’янку, чи в табори.

  Восени 1939 року в СРСР були організовані три головні  офіцерські табори: Осташковський, Старобільський і  Козельський. Також були утворенні  – Путивльський, Южський, Юхновський, Вологодський, Грязовецький та Оранський табори. Загалом же в СРСР було створено близько 130 таборів для військовополонених ( в яких були не тільки поляки а й українці,білоруси, чехи, словаки, прибалти навіть німці та фіни).

На початку жовтня 1939 року, згідно директиви наркома НКВД Л. Берії розісланої наркомам УРСР та БРСР, сповіщалося, про те, що «військовополонених солдат українців, білорусів, та інших національностей, жителів Станіславського, Львівського, Тарнопольського та Луцького воєводств Західної України та Новогрудського, Віленського, Білостоцького та Поліського воєводства Західної Білорусі розпустити по домівках». Та через десять днів у Москві схаменулися і був відданий інший наказ: « Із кількості відпущених  із Західної України та Білорусії відібрати добре вдягнутих та фізично здорових 1700 чоловік та підготувати до відправки на роботи в Кривий Ріг ешелоном 16 жовтня. Охорону посилити».

   Тоді ж, восени 1939 року, були організовані табори, приписані до певних підприємств. Всього в них тримали потім понад 20 тисяч рядових і молодших командирів польської армії.14 тисяч працювали на будівництві стратегічного  шосе Володимир - Волинський( в інших документах – Новоград – Волинський) Рівне - Дубно – Львів, 10300 на копальнях Криворіжжя,  шахтах Донбасу, запорізьких підприємствах ( Криворізький, Олено - Каракобський, Запорізький табори).

       Історія  існування в Кривому Розі табору польських військополонених мало вивчена тема. Завдяки дослідженням відомого російського історика Наталії Лєбєдєвої,  яка є  чи не найавторитетнішим  дослідником Катинської трагедії, можна дізнатися про  деякі факти з історії існування табору військовополонених поляків в Кривому Розі.   

     Чому виник Криворізький табір? До певної міри до цього спонукали  деякі обставини. Остання чверть 1939 року і перша половина наступного 1940 року  були позначені в Кривому Розі дуже низьким рівнем видобутку руди. Металургам відправляли мізерні партії доменної сировини, і ті тримали печі на тихих  ходах, «годували» їх буквально з коліс.

    Давалися взнаки арешти 1937 року, настання за ними часів, коли повсюди люди працювали з оглядкою, боялися, що сміливе новаторство знов коштуватиме голови,

«це не був страх перед чимось конкретним ,– згадував потім бранець сталінських концтаборів відомий кінодраматург Олексій Каплер, – а психологічний настрій, який пройняв людей наскрізь». З’явилася зрозуміла душевна втома після минулих колотнеч, після того як по Союзу тисячі керівників гірничого і металургійного виробництв,таких як талановитий перший  директор Криворізького металургійного заводу Яків Вєснік, опинилися у кращому випадку за гратами.

   «Вливанням» свіжої і значної порції робочої сили ( а в Криворізькому таборі на початок  1940 року нараховувалося 6742 військовополонених) Економічна рада СРСР, яку очолював Анастас Микоян, певно, намагалася виправити становище в головному залізорудному басейні країни. Як вважає історик і краєзнавець  Тетяна Воронова, ця спроба була приречена з самого початку. Рабською працею з ненавченими руками не можна було зрушити з місця такий гігант як Кривбас.

  Почесний громадянин міста Іван Фурт, - який, ще юнаком працював поруч з полоненими слюсарями та токарями в механічних майстернях колишнього рудника ім. Кагановича , розповідав, що, як такого єдиного в  Кривбасі  табору не існувало. Полонені в Кривому Розі жили там де працювали. На нинішньому руднику «Суха Балка»- спадкоємиці копальні ім. Кагановича, а згодом і рудника ім. ХХ партз’їзду,  залишки бараку полонених польських вояків і зараз можна побачити неподалік будинку рудоуправління.

   НКВД офіційно передало військовополонених Наркомату чорної промисловості, очолюваному на той час наркомом Іваном Тевосяном. За кожну одиницю ( майже чи не за «голову») Наркомчормет сплачував НКВД значну суму.

    Сам нарком Тевосян, очевидно розуміючи всю непродуктивність підневільної праці, виговорив у всевласному відомстві Лаврентія Берії право переводити полонених у вільнонаймані робітники, щоб працювали  за домовленістю. Поляків ,українців, білорусів  намагалися заохотити  позичками на спорудження власних будинків, видачею радянських паспортів, викликом сімей.

    Хоча  самих поляків з Центральних воєводств серед ув’язнених було лише 1700 чоловік. З приводу них з Москви надійшло спеціальне роз’яснення начальника Управління в справах військовополонених П. Сопруненка. Де вказувалося ,що виїзд у Польщу зараз ускладнився, і поляки  перебуватимуть в таборі ще довго, «їх можна вербувати на постійну роботу так само, як  українців та білорусів».

   Професійні навички новоспечених гірників дорівнювали нулю. Ненавчені люди не можуть «закрити» вузьких місць відстаючого підприємства, досягти хоча б половини виробничої норми. Щоправда 10- 15 % полонених, за підрахунком доктора історичних наук Валентини Парсаданової, норми все ж  виконували. Мабуть це в першу чергу, стосувалося кваліфікованих металістів. Із тих, які працювали поруч з 18-річним учнем токаря Іваном Фуртом у механічних майстернях рудника ім.. Кагановича. У звітах ці люди названі «білорусами та українцями, які хочуть закріпитися за своїми підприємствами».

   Щодо заробітків, пише Тетяна Воронова, то заробляли військовополонені на шахтах від 20-30 копійок до 40- 50 рублів на день( з наступним відрахуванням за утримування). Користувалися  правом відправки сім’ям грошових переказів. Навіть 20-  30 рублів у день, які залишалися після всіх вирахувань, на той час були великі гроші, - зауважує краєзнавець.

    Таким чином, по приїзду до Кривого Рогу,  розраховуючи на близьку відправку додому, полонені працювали -  хто, як вмів. Але час спливав, про звільнення ніхто  не заїкався . В Кривому Розі не було таких досвідчених юристів, як скажімо,  в Старобільському таборі. Там відразу підвели під «незрозумілі дії влади» несхитну юридичну базу. Та поступово,  невідповідність затримки міжнародним законам побачили і тут . За таких обставин, кінець – кінцем,  з’явилося  звернення до радянських властей складене в Марганецькому відділені  Криворізького табору, датоване квітнем 1940 року. « Ми поляки, із займаних Вами областей,- писали вони в листі,- звертаємося до Вас з проханням. Нам відомо, що СРСР, оголосивши нейтралітет і не беручи участі у війні, як нейтральна держава, обіцяв нас через три місяці звільнити. Ми працювали і чекали визволення, але нас тримають до сих пір, і ми не можемо повернутися до своїх сімей, які лишилися без засобів до існування. Ми не просимо  поліпшити  наше становище, але ми просимо швидше відправити нас на батьківщину». Як зреагував Сталін на цього листа - історія замовчує.

      Писали звідусіль, - розповідає казахський історик Бауржан  Жангуттин, - потрапивши до полону, військовополонені не втрачали свого особливого іммунітету. Якщо, скажімо, такі поняття, як права людини, в Радянському Союзі були пустим звуком, то полонені поляки уявляли їх собі по – іншому. Можете собі уявити, щоб в Радянському Союзі  військовополонені - вважай, ув’язнені  – страйкували? В архівах зафіксований факт, що «в Криворізькому таборі продовжуються масові ухиляння військовополонених від роботи. Із  6927 полонених відмовляються від роботи до 2000 чоловік. Окрім того, не виходять на роботи через відсутність взуття та спецодягу  1000 чоловік. На шахті ім. Карла Лібкнехта (тепер це шахта «Батьківщина») утримуються 372 чоловіка, абсолютна більшість військовополонених, не виходять на роботу». Вони вимагали додержання своїх прав, нормальних  умов праці, - пише казахський історик.

Люди відкрито відмовлялися виходити на роботу, були випадки втечі з таборів. Збереглися свідчення  заступника управляючого тресту «Лєнруда»,такого собі Медвєдєва, який заявив:« Військовополонені - для нас тягар, котрий заважає мені як інженеру працювати...» Становище більшості полонених залишалося досить складним. Вони не могли покидати табір і роботу. Багато з них не були забезпечені одягом  і взуттям, в результаті чого їх не могли використовувати в шахтах і на рудниках. Через несплату підприємствами НКЧМ їдальням за харчування, ті відмовлялися годувати поляків. Почастішали випадки виробничого травматизму серед військовополонених і їх відмови виходити на роботу. 

   В кінці листопада 1939 р. П. Сопруненко, вже сам розуміючи, що утримання цих людей в неволі протиправне, запропонував перевести полонених на становище вільнонайманих робітників, закріпивши їх  за конкретними робочими  місцями, солдат із будівництва зняти, замінивши міліцією. Начальник УСВ вважав  за доцільне «приступити до диференціації» офіцерського складу, з тим ,щоб «вирішувати яку категорію використати».

 Наркому НКВД Л. Берії  рекомендації Сопруненка не сподобалися. Він взагалі наказав навести порядки в таборах – виключити можливість втечі з таборів і забезпечити регулярний вихід на роботу. Однак і в січні 1940р. в Криворізькому таборі на роботи виходили чи не половина «контингенту».

  Тим часом кожен випадок обурення ретельно фіксувався. У таборі вистачало агентів та інформаторів.

   В листі до Сталіна від  5 березня 1940 року Лаврентій Берія запропонував розстріляти 14 700 чоловік із трьох таборів військовополонених ( Осташковського, Ковельського, та Старобільського). А разом з ними – 11тисяч арештованих у в’язницях  Західної України та

Білорусі. Пропозиція Берії набула чинності рішення Політбюро ЦК ВКП(б) в той же день – 5 березня 1040 року.     

 Серед контингенту трудових таборів почали виявляти офіцерів, службовців поліції, жандармерії, прикордонників, розвідки, осадників, які підпадали під рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. про розстріл. Їх  відправляли в Козельський, Старобільський та Осташковські табори. До речі, як пише  професор Наталія Лєбєдєва,

 5 квітня 1940 року П. Сопруненко віддав розпорядження начальнику табору  «Дзержинськруда» Второву терміново відправити в Осташковський табір 17 військовополонених – поліцейських, тюремщиків, активних діячів «антирадянських» політичних партій та осадників. Разом з 15-ма тисячами в’язнів  трьох спецтаборів в квітні травні 1940 року і десятки виявлених в таборах Наркомчормету офіцерів та поліцейських прийняли смерть хто в Катині,  хто під Харковом, а може і в Путивлі, або в інших містах. За останніми даними було забито близько 22 тисяч представників польської еліти. Хоча й це не остаточна цифра і не всі місця поховань ще знайдені.   

     Після знищення польських офіцерів та в’язнів по тюрмам, сталінське керівництво зайнялося ліквідацією наркомчорметовських таборів з переводом військовополонених до  ГУЛАГу.  Інтенсивна підготовка до цього тривала протягом всього березня -  першої половини травня 1940 року.

    Наказом НКВД навіть було створена бригада для прийому таборів військовополонених Криворізького басейну від НКЧМ, її очолив начальник 1-го – (оперативного) відділу УСВ НКВД СРСР А.Тішков. Ця ж бригада розробила план переміщення  військовополонених з Криворізького табору та інших таборів Наркомчормету. Всього планувалося сформувати 6 ешелонів (227) вагонів, котрі відправлялися  б з інтервалом в один день. В першу чергу планувалося вивезти військовополонених – уродженців територій що відійшли до  Німеччини  та Литви, в другу чергу -  жителів західних областей України та Білорусі. Хоча наявність « зайвих полонених», за повідомленням того ж Тішкова та керівників трестів та заводів «сильно гальмувало» виробництво, НКВД не пішло на їх звільнення.

 Не були звільнені навіть немічні інваліди, котрих було вирішено доставити в одне з відділень Рівненського табору та організувати для них «трудоиспользование» . В той же час майже всі залишені німці та особи за котрих клопотало німецьке посольство, були звільнені та передані німецькій стороні.

        Будівництво Північно – Печорської залізничної магістралі Котлас – Воркута, довжина котрої складала 1191 км, єднало би з європейською частиною країни та давало б ще потужніший поштовх до розвитку  воркута- печорському вугільному басейну.  Отже забезпечення  будівництва залізниці потребувало притока свіжої рабської сили. 10 травня після прийнятого рішення Політбюро ЦК ВКП(б), стосовно долі польських солдат і унтер - офіцерів з бувших наркомчорметовських таборів   заступник наркома внутрішніх справ комдив В. Чернишов передав по прямому проводу керівнику бригади центрального апарату НКВД Криворізького табору Г. Антонову: « Окрім 2000 чоловік, відправлених на будівництво НКВД №1, всіх інших полонених , що знаходилися у відділеннях  «Дзержинськруда», «Октябрьруда», «Лєнінруда»  та Нікополь- Марганець, відправити на станцію Котлас, в підпорядкування «Сєвжелдорлага»…».

   Було навіть приписано  забезпечити кожного полоненого постільною білизною, парою натільної білизни та взуттям.  Весь інший господарчий інвентар, а також продовольство,  відправити разом з ешелоном … Тяжкохворих  до  етапу не включати» ( пише Наталія Лєбєдєва).

           Але полонені, так і не отримали, а ні білизни, а ні взуття. Більше того, керівництво рудоуправлінь давало вказівки своїм службовцям перешкоджати вивезення полоненими постільної білизни. Вагонів для загрузки поляків і їх конвоїрів було надано значно менше, ніж треба було, що створило додаткові труднощі при багатоденному переїзді.

 Згідно архівних даних , напередодні ліквідації  у відділеннях Криворізького табору:

 у Дзержинськруді перебувало 2965 чоловік, в Октябрьруді – 1134, в Лєнінруді – 1402, а також Нікополь- Марганець – 1128 полонених. Частину полонених, лояльних до Радянської влади, уродженців західних областей,  було відправлено до Рівненського табору, де вони будували аеродроми, дороги, зводили військові споруди.

    Найвірогідніше, вони теж були знищені на початку війни коли енкеведисти проводили масові розстріли у в’язницях  Західної України. А основна  група «криворіжців» опинилася в так званому «Північному залізничному таборі» («Сєвжелдорлагі»). Ще на початку етапування конвоїри почали ставитися до поляків як до злочинців, забирали всі власні речі.

    І по приїзду, ставлення до полонених не змінилося. До них ставилися гірше ніж до кримінальних злочинців. Полонених розкидали по відділенням «Сєвжелдорлага», що були розташовані вздовж майбутньої Північно - Печорської магістралі. В листопаді, коли почалися жорстокі північні морози, майже половина полонених продовжувала жити в землянках. «Всі приміщення, – писав своєму начальству мл. лейтенант держбезпеки Романов,- до зими не підготовлені. Нари з кругляка. Матраців, подушок, навіть соломи немає. Хворі лежать в наметах на нарах з того ж  кругляка».

 Сусідство з кримінальними злочинцями призводило до крадіжок, побоїв. Працювали по 10- 12 годин, провалюючись на півтора метра в сніг, часто не маючи іншого взуття ніж чуні з кори. Людям по декілька днів не видавали хліба, майже повністю було відсутнє м'ясо, жири, овочі. До кінця 1940 року померло 109 чоловік, за перше півріччя 1941 року  – ще 70 полонених .Були спроби втеч, але більшість втікачів ловили, засуджували і відправляли в найвіддаленіші дільниці «Сєвжелдорлага», звідки ніхто не повертався. За малу непокору людей засуджували «за антирадянську діяльність» і вже ставлення до них було як до в’язнів, з якими можна було робити, що завгодно.

 І все – таки північній групі поляків, евакуйованих з Криворіжжя, вдалося вирватися з ГУЛАГу. З початком Великої Вітчизняної війни  між емігрантським урядом  Польщі і Москвою відновилися дипломатичні стосунки, була підписана угода про формування польської армії на території Союзу. І лише в кінці червня – на початку липня 1941 року польських солдатів було переведено в Южський табір, а звідти вже амністованих  у вересні місяці відправлено в Бузулук, Татіщево  та Тоцьк  на формування армії під командуванням  Владислава Андерса, теж бувшого в’язня Старобільського табору. Польська армія першого формування тоді покинула СРСР, рушила на Близький Схід.

    Така ось ще одна сторінка історії нелюдських сталінських репресій проти громадян Польщі на території УРСР. Нам нині живучим на українській землі, важливо зрозуміти, що тоді, в 1940-х рр. на території Західної України жертвами чергового витка більшовицького терору  стали не тільки поляки, але й наші співвітчізники – українці. Чимало з них були католиками, але це не значить, що в національному сенсі вони були частиною польської нації. Катинська трагедія – це спільна трагедія, як для поляків так і для  українців і білорусів. Зрозумівши і прийнявши горе наших західних братів – поляків, ми зможемо глибше усвідомити масштаб тих страждань, через котрі пройшли вже самі українці.

   Володимир Думанський

м. Кривий Ріг     dymanskiyv@ukr.net                  

http://www.exp21.com.ua/ukr/history/95-5.htm - № 6 2010 рік Експедиція ХХІ.